Смекни!
smekni.com

Історія України Верстюк n2 (стр. 29 из 205)

Та з бігом часу Вітовт зумів повернути собі втра-
чені політичні позиції Особливо зріс його авторитет
після битви при Грюнвальді (1410), де були вщент
розбиті рицарі-тевтони Наслідком цього стало ук-
ладення Городельської унії (1413), якою фактично
визнавалося право на існування політично самостійно-
го Великого князівства Литовського після смерті
Вітовта мали відбутися вибори нового великого —
князя литовського, кандидатура якого погоджува-
лася з Ягайлом чи його наступником на польському
троні

Фінальним кроком на шляху суверенізації Be-
ликого князівства Литовського мала стати коронація
Вітовта, яка планувалася на вересень 1430 р На ко-
ронаційний з'їзд до великого князя литовського
прибули король Ягайло, лівонський та прусський
магістри, великі князі московський, тверський
і рязанський, новгородці та псковичі, а також

61



Історія У краї ни

го зусиллями з мобілізації своїх союзників—німців,
волохів і татар. Це й змусило польського короля у
серпні 1431 р. піти на дворічне перемир'я із Свидри-
гайлом на умовах збереження статус-кво. Однак
справу так і не було доведено до кінця. Через рік, у
серпні 1432 р., Свидригайло втратив велико-
князівський стіл, який узурпував молодший брат
Вітовта — Сигізмунд Кейстутович.

Ця узурпація була незабарно визнана Поль-
щею, правлячі кола якої сподівалися на поступ-
ки Сигізмунда у спірних питаннях — зокрема, що-
до Поділля. Сподівання виправдались — того ж
1432 р. Сигізмунд своїм актом відступив Польській
Короні Поділля і території на волинському пограниччі.
Одночасно він визнав зверхність Ягайла як польсь-
кого короля. До нього чи до його наступника повинно
було відійти Литовське князівство по смерті Сигізмун-
да. Подальша доля Литви вирішувалася обома
сторонами, які мали спільно обрати нового великого
князя литовського.

Свидригайло, скинутий Сигізмундом, не склав
зброї. Протистояння цих двох князів стало стрижнем,
навколо якого оберталися історичні події у Литовській
державі до кінця 30-х pp. XV ст. їх боротьба мала
національне забарвлення, бо Свидригайло тримався
силою руських земель, котрі відмовилися визнати
своїм зверхником Сигізмунда і, за висловом літо-
писця, „посадили князя Швитригайла на велике
княжіння Руське". Водночас серед його прихиль-
ників було чимало литовських князів та панів, тобто
представників суспільної еліти, яка була його основною
опорою і на Русі. На противагу Свидригайлу, котрий
обстоював, головно, інтереси аристократії, Сигізмунд
намагався заручитися підтримкою дрібної шляхти.

Можливо, чутки ці виникли в колах, які готува-
ли замах на Сигізмунда. Його організаторами джерела
називають віленського й троцького воєвод та князів
Чорторийських, а вбивцею — „дворянина, родом
киянина, на ім'я Скобейко". Змовники сподівалися,
що після загибелі Сигізмунда Литовську державу
знов очолить Свидригайло. Але наступником
Сипзмунда, вбитого у березні 1440 р., став 13-річний
син Ягайла Казимир.

Невдовзі, 1444 р., у битві під Варною безвісти
пропав його брат, король Владислав, і Казимир от-
римав польську корону (1447). Після його смерті
(1492) персональну унію Польщі з Литвою було
розірвано. Великим князем литовським став Олек-
сандр Казимирович, а польським королем —його
брат Ян-Альбрехт. Та вже 1501 р., по кончині остан-
нього, обидві держави знов об'єднались у руках

Олександра. Ця ситуація відтворилася і за його на-
ступників — Сигізмунда І (1506 —1548) та
Сигізмунда-Августа (1548—1572). Однак і за єди-
ного володаря аж до самої Люблінської унії (1569)
зберігалася державна окремішність Литви та Коро-
ни Польської, які залишалися двома самостійними
політичними організмами.

Казимир відновив удільність Київського
князівства, яке протягом 20—30-х pp. XV ст. пере-
бувало під владою воєводи Михайла Гольшанського.
Сюди, у своє родове гніздо, повернулися нащадки Во-
лодимира Ольгердовича. 1440 р. у Києві утвердився
його син — Олександр (Олелько) Володимирович.
Згодом його заступив Семен Олелькович (1455—
1470), що залишив по собі добру пам'ять, відновивши
Успенську церкву Києво-Печерського монастиря,
„розорену і в запустінні сущу від нашестя злочести-
вого Батия". Він обдарував її „златом і сріблом, і
сосудами церковними" та „в ній же й сам був похо-
ваний у гробниці, яку сам створив". Власне, як
зазначено в його епітафії, сама церква Успіння стала
величним надгробком князю Семену, після якого „на

iOANNFS C.4SIM1RU5 Du GRATIA Rx\ PoLOMA МлЦ Dl"\
LГГНIAN1/T..RlSS1 Д. Ркі SSl/tMvsa\'lA-S.V>KXlTLl IjVONLt
S.MOLrASCl.t jLAlHU.СZltlLNI11С* ІЛ'QiE NtC \ON SWCORru
Goi нолимУ^льоіюіЩ'ЕШ.ш>іїліии Rrx

Польский король Ян-Казимир.

62


Українські землі у складі Литви та Польщі

Києві князі перестали бути, а замість князів воєво-
ди настали".

Такою була воля Казимира, котрий на звістку
про смерть Семена Олельковича прислав до Києва
свого намісника — Мартіна Гаштольда, брата дру-
жини покійного князя. Однак Семен мав прямих
спадкоємців —сина Василя та брата Михайла, який
у той час перебував у Новгороді. Саме його канди-
датура найбільше імпонувала киянам, котрі рішуче
відмовилися прийняти Гаштольда як людину не-
князівського походження. За свідченням польського
історіографа XV ст. Яна Длугоша, вони двічі не пус-
кали Гаштольда до міста, заявляючи, що або всі
накладуть головами, або, якщо Казимир не поставить
їм князем Михайла Олельковича, добудуть собі іншо-
го — як не православного, то хоч католика. Це
виразно засвідчує відданість киян традиції князівсько-
го правління. Та 1471 р. їй, однак, був покладений край
— Київ під загрозою сили визнав владу Гаштольда.
Так Казимир домігся свого і „царственний град Київ
і княжіння його у воєводство перемінив".

Однак намагання правлячих кіл Литви твердо
стати на місцевому грунті спровокувало бурхливу
реакцію не тільки й киян, а й Олельковичів, фактич-
но відтиснутих від широкої політичної влади, попри
високий родинний авторитет. Відомо, що як Олель-
ко Володимирович, так і Семен Олелькович
неодноразово висувалися кандидатами на велико-
князівський стіл — адже вони походили зі старшої
лінії Ольгердовичів і формально мали на нього більші
права, ніж Казимир та інші нащадки Ягайла, сина
Ольгерда від другого шлюбу. Про болючість цього
питання для київських князів свідчить лист одного
з далеких нащадків Володимира Ольгердовича
Сигізмунду-Августу. У ньому він майже через
200 років після приходу до влади Ягайла дорікав
його правнуку: „Нашою батьківщиною було Велике
князівство Литовське, оскільки прапрадід наш, князь
Володимир — син великого князя Ольгерда, і як
князь великий Ольгерд узяв собі другу дружину,
тверянку (У\яну, дочку князя Олександра Тверсь-
кого), і задля тієї другої своєї дружини прадіда
нашого відставив, а дав той столець, Велике князів-
ство Литовське, другої своєї дружини дітям,
с ину Ягайлу".

Так писав князь Іван Бєльський з Москви до
Литви 1567 р. А майже за сто років до цього, на по-
чатку 80-х pp. XV ст., втрата обох князівських
„отчин" — Києва й Вільна — спонукала нащадків
Ц<і &bsol;одимира Ольгердовича до активної боротьби.
1 Ідеться про так звану „змову князів" 1481 p., її ор-

ганізаторами були Михайло Олелькович і Федір Іва-
нович Бєльський (обидва—онуки Володимира
Ольгердовича), а також Іван Юрійович Гольшансь-
кий (правнук Володимира Ольгердовича по матері).
Змову викрили (ймовірно, не без допомоги київсько-
го воєводи Івана Ходкевича). Бєльському пощастило
втекти до Москви, а Михайло Олелькович та Іван
Гольшанський наклали головами. їх наміри, очевид-
но, залишилися таємницею для сучасників. Принаймні
на таке припущення наштовхує літописна згадка про
події 1481 p.: „Місяця серпня 30 король польський
і литовський Казимир звелів стратити князя
Михайла Олельковича і князя Івана Юрійовича, ви-
на яких Богу одному відома".

За свідченнями деяких джерел, змовники мали за
мету детронізацію (а можливо, й убивство) Казими-
ра Ягайловича і возведения на великокнязівський
стіл Михайла Олельковича. Це передбачалося вчи-
нити чи то під час королівського полювання, чи то на
весіллі Федора Бєльського, на яке був запрошений
Казимир. У будь-якому разі лише щасливий збіг об-
ставин нібито урятував його від смерті. Неясно,
наскільки вірогідною є й літописна версія, за якою ор-
ганізатори змови хотіли відірвати від Великого
князівства Литовського землі до р. Березини та
піддатися з ними Москві. Однак не виключено, що
вони сподівалися на підтримку московського князя,
з яким їх зв'язувала родинна традиція: Олелько був
одружений з дочкою Василія І Анастасією, а сам Во-
лодимир Ольгердович зажив слави тим, що „бігав на
Москву й тим пробігав отчину свою Київ". Як би там
не було, всім цим планам не судилося збутися. Відлун-
ням тієї далекої трагедії дійшов до нас запис у
Києво-Печерському пом'янику: „Пом'яни, Госпо-
ди, убієнних: князя Михайла Олександровича, князя
Іоанна Юрійовича".

Та хоч традиція князівського правління у Києві
назавжди перервалася, у свідомості тогочасної люд-
ності він залишався „столицею славетного колись
князівства Київського" (так характеризував й§го на-
прикінці XVI ст. київський біскуп Иосиф
Верещинський), „першим з-поміж усіх інших міст"
(близько 1550 р., Михалон Литвин). Водночас
мандрівники із сумом зазначали, що Київ, „одне з
найгарніших і найбагатших міст", „пограбований і
спустошений до краю жорстокістю й несамовитістю
татар" (1524 р., Альберто Кампензе). Сусідство з ни-
ми завжди чаїло в собі небезпеку. Але якщо 1399 р.
Темір-Кутлуй після поразки литовсько-руського
війська на Ворсклі обмежився лише значним гро-
шовим викупом, а 1416 р. татари пограбували і