Смекни!
smekni.com

Історія України Верстюк n2 (стр. 57 из 205)

117




Історія У краї ни

ками, — хоч і так вони п не тільки вдень і в ночі,
а навіть і в дні недільні й святкові відправляють* —
без спочинку..." Далі полковник зазначив: „Боюся
я, отже, щоб козаків тут не погубити, як торік — що
їх хіба третя частина в минулім році додому повер-
нулася..."

Нетерпимість царя до українського народу наоч-
но виявилась у ліквідації в травні 1709 р Запорозької
(Старої) Січі. Але й перед цим запорожці неоднора-
зово скаржилися, що при Петрі І потерпають у
вільностях, здобичі й промислах. Наприкінці XVII
— першій чверті XVIII ст. поширились деякі обме-
ження царського уряду в сфері економіки України.
Зокрема, дедалі частіше місцевим купцям і торговим
людям заборонялось займатися торгівлею з закордо-
ном. Вводилась державна монополія на багато товарів.
Широко практикувалось перекуповування різно-
манітних товарів лише у російських купців, з чого
останні мали неабиякий зиск. Нерідко центральною
владою наперед визначались торги, ярмарки, а особ-
ливо порти в Росії, де саме могли торгувати українці.

В зв'язку з цим особливої гостроти на той час на-
було питання торгівлі з Запорожжям. Спеціальні
розпорядження царату взагалі забороняли її. За по-
рушення такого роду указів жорстоко карали і
засилали до Сибіру. Так, 9 червня 1721 р. гетьману
І.Скоропадському царський уряд надіслав „грамоту"
про покарання „кнутом" і заслання до Сибіру пол-
тавців С.Кирильченка та А.Пархоменка за недо-
зволену торгівлю на Запорожжі. Крім того, незва-
жаючи на те, що імператор, як правило, позитивно
ставився до будь-якої промислової діяльності, він
значно обмежив українців, які їздили на південь
країни за сіллю, рибою та звіром. Отже, російський
царат в особі Петра І фактично скасував вільну ук-
раїнську торгівлю. Однією з негативних економічних
санкцій російського уряду було збування на тери-
торії українських земель „лихих" мідних грошей, щоб
срібні й золоті залишались по можливості в обігу в
Росії і зосереджувались у державній казні.

Українську економіку дуже підривали постійне
перебування в Україні великої кількості російських
військ (часом понад 10 тис. чоловік), які утримува-
лись здебільшого за рахунок простого люду, а також
швидке зростання податків. Так, тільки з Лівобе-
режжя в царську скарбницю 1722 р. надійшло
45,5 тис.крб, 1723 р. — 85,9 тис., а вже 1724 р. —
241,3 тис.крб.

Проте, попри всі ці та деякі інші негаразди (нев-

рожаї, стихійні лиха, епідемії тощо) народне госпо-
дарство розвивалося. В другій половині XVII —
першій чверті XVIII ст. збільшення попиту на сільсь-
когосподарську продукцію зумовило значне
розширення оброблених площ, відбулося поглиблен-
ня спеціалізації окремих районів. Розвиток
товарно-грошових відносин сприяв зростанню посівів
технічних культур, зокрема тютюну, льону, коноплі.
Сталися зрушення в системах обробітку грунту. Нові
явища особливо виразно проявились у мануфактур-
ному виробництві, яке розвинулось на базі дрібних
селянських промислів і міського ремесла. Саме поя-
ва та функціонування мануфактур активно впливали
на руйнацію старих відносин і заміну їх більш прогре-
сивними — буржуазними.

Розвивалася також і національна культура, хоча
з 1690 р. значна частина книг, видрукованих чи на-
писаних у „Малоросії", була визнана єретичною, а
місцеві вчені викликали в Москві дедалі більшу не-
довіру. Наприкінці XVII — першій чверті XVIII
ст. цілеспрямовано звужувалося вживання національ-
ної мови (особливо в офіційних установах, великих
містах і т. д.), скоротився видрук українських книг,
здобуття освіти було взято під нагляд дуже підозрілої,
неприязної до „інородців" державної цензури. Од-
ночасно йшла „викачка інтелектуального потенціалу
українців у Росію". Українська церква підпала під
значний вплив Московської патріархії*, що не раз
викликало невдоволення і протест не тільки серед
місцевого духовенства, а й широких кіл простих се-
лян. 1721 р. навіть Святе письмо заборонялося
передруковувати з давніх книжок, виданих в Україні.
Це дозволялося робити тільки з московських книжок.

Антиукраїнській політиці Петра І фактично
постійно то приховано, то явно протистояла опозиція
представників різних суспільних кіл. Одним
з найбільш відомих серед них був прибічник І.Мазе-
пи, генеральний писар у 1702-1708 pp. Пилип Орлик
(1672-1742), якого 1710 р. в еміграції група козаків
і старшин обрала гетьманом. У його оточенні
16 квітня того ж року були складені так звані Пак-
ти та Конституція прав і вільностей Війська Запо-
розького. За ними українська православна церква ма-
ла перейти у підпорядкування від московської
патріархії до візантійської; відновлювався попередній
кордон Української козацької держави по р.Случ;
Запорожжю поверталися Трахтемирів, Кодак, Келе-
берда, Переволочна і землі біля р.Ворскли; неабияк
зростала влада і самостійність гетьмана, генеральної

* Праця в неділю та святкові дні для християн є великим гріхом.

* 3 середини 80-х років XVII ст. відбулося підпорядкування Київської
митрополії Московському патріархатові.

118


Під скіпетром спадкоємців
Петра І

а нове обрання гетьмана пішов 1727 р. уряд
російського імператора Петра II (1727-1730)
. — онука Петра І, сина царевича Олексія

Петровича і принцеси Софії Шарлотти Вольфен-
бюттельської. Онук, після падіння і заслання
Олександра Меншикова, проголосив себе руйнівни-
ком дідових перетворень. Гетьманом став досить
відомий на Лівобережжі на той час миргородський
полковник Данило Апостол. Укладені „традиційні"
статті-угоди (гетьманські „Нужди малоросійські" й
царські „Рішучі резолюції" на них) між обома дер-
жавами юридично вже не визнавали Гетьманщини як
самостійної сторони, а національні органи влади фак-
тично позбавлялись номінальних функцій, бо майже
повністю підмінялися російськими установами чи ок-
ремими сановниками.

Надалі процес інкорпорації Української держави
Росією пішов прискореними темпами.

Козацька старшина була постійно невдоволена
політикою царського уряду щодо України, і щодо
Січі зокрема. Наприкінці 40 — на початку 50-х pp.
ускладнення міжнародного становища спонукало
імператрицю Єлизавету Петрівну (1741-1762), доч-
ку Петра І і Катерини І, задовольнити деякі
домагання козацької старшини, зокрема щодо „обран-
ня" (фактично призначення) нового гетьмана. Іменним
указом від 16 жовтня 1749 p., виданим Колегією
іноземних справ, це доручалось здійснити графові
Гендрикову. Можливо, стався збіг обставин, але че-
рез кілька днів після виходу цього указу на ім'я
імператриці було подано „донесення" військового
писаря Запорозької Січі Петра Чернявсього. У ньо-
му висловлювалось прохання від „усієї" низової
старшини змінити порядок „виборів" кошового ота-
мана і надалі призначати його царицею, щоб позбавити
„чернь" можливості обирати „їй потрібного отамана"
(оригінал документа датовано 22 жовтня 1749 p.).

При доборі кандидатури гетьмана вибір упав
на К.Г.Розумовського (1728—1803). Цікаво, що
в дитинстві він випасав батьківську худобу, а після
„випадку" з старшим братом О.Г.Розумовським,
некоронованим чоловіком цариці, став графом
(з 1744 p.). Після затвердження указом 5 червня
1750 р. гетьманом України Кирило Григорович пере-
селився в Глухів, де, оточивши себе „двором" і
охоронцями, зажив, мов „царьок". Спочатку Єлиза-
вета Петрівна пішла на значні поступки новообраному
гетьманові. Нею особисто чи з її відома були повер-

Ліквідація козацької державності

старшини, полковників і значущість козацьких рад;
обмежувались податки і повинності козаків та
посполитих тощо. І хоча ці плани не набули реально-
го втілення в життя, вони відіграли тоді важливе
значення, бо у свідомості багатьох українців форму-
вали ідею, яким саме шляхом за інших обставин міг
би піти державотворчий процес в Україні.

Розвиткові національної суспільної думки сприя-
ло функціонування першої вищої школи у Російській
державі — Києво-Могилянської академії (з 1701 p.).
Виникнувши 1632 р. в результаті об'єднання школи
Києво-Печерської лаври з Київською братською
школою, вона аж до 1755 р. (до відкриття Москов-
ського університету) відігравала провідну роль
у справі освіти. В ній у різний час навчалися згодом
відомі в усьому цивілізованому світі українські діячі:
Феофан Прокопович (1681-1736), Григорій Ко-
ниський (1717-1795), Григорій Сковорода (1722-
1794), Яків Козельський (1729 — близько
1795 pp.) та багато інших, а також вихідці з Росії,
Білорусії тощо.

Народні маси обох країн не завжди безоглядно
слідували політиці своїх правителів. Повсякденне
життя часто-густо саме визначало характер взаємин
між представниками російського та українського ет-
носів. Та і Петро І, як відомо, нерідко віддавав
перевагу суспільним діячам, ученим, духовним осо-
бам з України, а всіх, хто стояв в опозиції до його
реформ в Росії, — не любив і переслідував. Тоді, як
писав професор Іван Огієнко у книзі „Українська
культура", український вплив, хотіли того в Москві
чи ні, позначився в Росії „на всьому житті", конкрет-
но „ одбився на будівництві, на малюванні, на одежі,
на співах, на музиці, на звичаях, на праві, на літера-
турі і навіть на самій московській мові".