Смекни!
smekni.com

Історія України Верстюк n2 (стр. 32 из 205)

Чимало торгових шляхів пролягало теренами Га-
личини, Волині та Поділля Ними у Західну Європу
рухалися як східні й московські товари, так і продук-
ти місцевого господарства віск, мед, зерно, шкіра,
худоба, солона риба, сіль, деревина тощо Натомість
ввозилися західноєвропейські тканини (сукно, ат-
лас, оксамит, полотно), одяг, ремісничі вироби, залізо,
вина Протягом XV—XVI ст економіка цих зе-
мель поступово переорієнтовувалася на потреби
зовнішнього ринку, який з плином часу потребував де-
далі більше деревини й продукції місцевого
промислового та сільського господарства Інтен-
сифікація останнього досягалася за рахунок організації
фільварків, зростання панщини й обезземелення се-
лянства, що безпосередньо впливало на соціальні
відносини у регіоні

67


Історія У краї ни

Суспільна
стратифікація

/*\ собливістю середньовічних соціумів було пе-
I І реважання селянства в структурі населення.

V-rf^ У XIV—XVI ст. частина селян відбувала по-
винності безпосередньо на користь великих
литовських князів та польських королів, частина ж
(яка постійно збільшувалася за рахунок роздачі до-
меніальних маєтностей) сиділа на приватно-
власницьких землях, перебуваючи під юрисдикцією
своїх володарів.

Межа між групами селянства була досить умов-
ною. Зокрема, слуги, крім несення військової,
„пушої"чи „ординської" служби, платили різноманітні
натуральні й грошові податки, косили сіно, ходили на
толоку, гатили греблю тощо. До категорії слуг мог-
ли перевести тяглого селянина і т. ін.

Таким же відносним був і поділ селян на „похо-
жих" (особисто вільних) і „непохожих" (прикріплених
до свого наділу). „Непохожий" міг покинути свого во-
лодаря, маючи когось, хто б заступив його й ніс
відповідну службу, або ж продавши свій грунт. У
свою чергу, „похожий" селянин, відсидівши десять
років на чиїй-небудь землі й не застерігши собі пра-
ва виходу, міг бути його позбавлений.

Зазначимо, що за рахунок селянських виходів і
втеч значною мірою формувалося населення серед-
ньовічних міст. Та й за характером занять міщани,
особливо у невеликих містах та містечках, мало чим
відрізнялися від селян. Однак з розвитком міст на
перший план висувалася реміснича й торгова
діяльність їх мешканців. У середині XVI ст. налічу-
валося вже понад 130 спеціальностей міського
населення, з них безпосередньо ремісничих — близь-
ко 80. На корінних українських землях від кінця
XIV ст. ремісники, за західноєвропейським зразком,
об'єднувались у цехи. У регіонах, що входили до
складу Литви, цехова організація не набула значно-
го поширення. До того ж тут не існувало жорсткої
регламентації, притаманної ремісничим корпораціям
Західної Європи.

Конкурентом міщанства у сфері торгівлі виступа-
ла шляхта, котра, втягуючись у товарно-грошові
відносини, здобула право безмитного провозу продук-
тів власного господарства. Таке виразне протегування
шляхти лише частково характеризувало її суспільний
статус, юридично оформлений законодавством XIV
— другої третини XVI ст. Ним їй було надано
значні політичні права, особисті свободи та майнові
гарантії, що у сукупності й визначило специфіку

шляхти як привілейованої, панівної верстви.

Щоправда, за її монолітним фасадом крилися
різні прошарки. Найближчою до суспільних низів, як
за походженням, так і за способом життя, була дрібна
шляхта, чи то зем'яни — здебільшого нащадки тих
слуг, які несли військову (боярську) службу, являю-
чи собою проміжну ланку між селянством і
військово-служилою верствою. Цю ланку було
розірвано у XVI ст., коли ті з слуг, які спадково, з
діда-прадіда, відбували дану службу, отримали чи „ви-
вели" собі шляхетство, а решта поступово злилася з
селянством і козацтвом.

Вищим за зем'ян прошарком, за шляхетською
ієрархією, вважалися так звані пани; верхній щабель
займала титулована знать — князі, що їх цариною до
середини XVI ст. була Волинь і які в останній тре-
тині цього століття посунули ка Київщину та
Брацлавщину, створивши тут величезні латифундії.

У XV—XVI ст. паралельно з кристалізацією
шляхти відбувалося формування принципово нової
соціальної групи — козацтва, яке пізніше, у XVII—
XVIII ст., перетворилося на визначальний чинник
суспільного життя. Колискою козацтва стала Півден-
на Україна, що відігравала роль буфера між Крим-
ським ханством та володіннями польських і литовсь-
ких правителів, перебуваючи поза будь-яким полі-
тичним контролем і не маючи постійного населення.

Природні багатства цього краю вабили до себе
людність. Для тих, хто прийшов сюди на промисел,
уходництво часто ставало засобом існування. „Жит-
тя по уходах,— писав М. Грушевський,—
захоплювало їх своїми відмінними прикметами та
відводило від повсякчасної селянської чи міщанської
праці. Таким нудно було в звичайних умовах життя
села чи міста. їх знову й знову тягнуло на степові
річки, де ловили рибу, на дніпрові луки, на степові про-
стори". Однак тут на випадок татарських „наїздів"
доводилося завжди бути напоготові. Тож з плином ча-
су члени промислових „ватаг" набували необхідного
досвіду і, призвичаївшись до місцевих обставин, не
лише могли дати відсіч татарам, а й самі починали гро-
мити їхні улуси. Багата здобич, вільне життя мали
особливу привабність для тих, хто, за висловом ко-
ролівського секретаря Р. Гейденштейна, „терпів тяжкі
злидні чи був засуджений за карні злочини", кого гна-
ли з насиджених місць „обставини або закони".
„Козакування" перетворювалося на їхнє основне за-
няття, стаючи для них соціальною нішею.

Так на окраїні суспільного життя з рухливих, не-
конформних елементів поступово сформувався цей
маргінальний прошарок населення —козацтво, що по-

68


i

Украї нські землі у складі Литви та Польщі

чинає згадуватись у документах з кінця XV ст.
(1489, 1491 та інші роки). Завдячуючи своєю поя-
вою сусідству з „Татарією", воно органічно увібрало
у себе чимало тюркських елементів — у назвах,*
побуті, звичаях.

Правлячі кола Польщі й Литви розглядали ко-
зацтво як дестабілізуючий фактор внутрішньо-
й зовнішньополітичних відносин. Прагнучи прибор-
кати козацтво, вони водночас вважали за можливе
спрямовувати його енергію у річище загальнодер-
жавних інтересів, тобто, за висловом Сигізмунда І,
використати прикордонних відчайдухів для „послу-
ги й оборони". Саме цей литовсько-польський володар
першим висловив ідею організації козацького війсь-
ка, яке могло б успішно охороняти від татар
дніпровські переправи. Однак за його життя цей
проект залишився нереалізованим. Лише в останній
третині XVI ст. козацтво набрало певних ор-
ганізаційних форм і водночас було інкорпоровано до
тогочасної станової структури.

Остання, згідно з традиційними уявленнями, бу-
ла трискладовою. Поряд з тими, хто працює та воює,
вона включала тих, хто молиться,—духовенство.
Особливістю цієї станової групи була її незамкненість
— адже ряди духовенства постійно поповнювали
представники усіх інших суспільних прошарків.

Церковні

та міжконфесійні відносини
XIV — другої третини XVI ст.

\ , країнські землі під литовською зверхністю не
. знали суспільної боротьби на релігійному грунті,
<». - передусім через толерантність, яку виявляли
володарі Литви щодо різних конфесій. Вона сформу-
валась усією історією цієї держави, що виступала
своєрідним буфером між православним Сходом і ка-
толицьким Заходом. Уже її засновник князь Міндовг,
не маючи достатніх сил для боротьби з Лівонським
орденом, котрий вів наступ на Литву під гаслом бо-
ротьби з язичництвом, охрестився за католицьким
обрядом і мусив заснувати єпископію (1251). Та це
хрещення, хоч і принесло йому королівську корону,
ла висловом літописця, „льстиво було". 1260 р.
Міндовг розірвав угоду з Орденом і папою та зрікся
християнства, керуючись власними політичними роз-
рахунками. Суто прагматичними міркуваннями
кгрувався згодом і Гедимін, котрий, намагаючись
яаи'язати торговельні контакти з містами Ганзи, у

* Лифгма. тюркськими за походженням є такі слова, як "козак ,
"іпямлн", "кіш", "курінь тощо

своїх посланнях давав згоду хреститись і будувати
церкви, а потім, зі зміною обставин, рішуче відхилив
пропозицію папських легатів перейти в католицтво.

Уже в XIV ст. виразно проявились „руські" впли-
ви у Литві: православ'я прийняли сини Гедиміна
Любарт, Коріат, Наримунт, Явнут, Ольгерд і май-
же всі діти останнього. Досить поширеними були й
родинні зв'язки литовських князів із православними
династіями Північно-Східної Русі. Важко судити,
наскільки далекосяжними могли б бути наслідки
шлюбу Ягайла з дочкою Дмитра Донського (адже,
за попередньою угодою, литовський князь мав ста-
ти православним). Проте історія розпорядилась
інакше. Саме Ягайло, одружившись на королеві
Ядвізі, рішуче зв'язав долю своєї країни з католиць-
кою Польщею. За умовами Кревської унії
язичників-литовців було охрещено за католицьким об-
рядом, а бояр-католиків зрівняно у правах з
польською шляхтою; крім того, за Городельським
привілеєм 1413 р. вони отримали виключне право
займати посади каштелянів і воєвод та брати участь
у роботі державної ради. Згодом, з ускладненням
внутрішньополітичної ситуації у Великому князівстві
Литовському, привілеями 1432 і 1434 pp. ці права бу-
ли поширені на руських князів та бояр, щоб
стабілізувати становище в країні та „уникнути на
майбутнє розколу між народами" Литовської держа-
ви. Однак майже через сторіччя,1529 p., чинність
Городельського привілею було підтверджено, чому пе-
редував протест литовських панів проти призначення
троцьким воєводою православного князя Костянти-
на Острозького (1522).