Оренда у сільському господарстві набула великого поширення у СІЛА, де близько половини фермерів-власників приорендовують землю. На півдні СІЛА більше 50 відсотків фермерів є орендаторами у найрізноманітніших її формах. Оренда землі у СІЛА розглядається як невільне володіння на відміну від власності, згідно з яким орендодавець передає орендатору або підприємство повністю, або частину підприємства, або тільки земельну ділянку, за користування якою орендатор вносить орендну плату.
Серед поширених умов орендного договору є такі, коли власник зобов'язаний утримувати будинки і споруди, дороги і меліоративні споруди, які здаються у власність. На нього покладається обов'язок ремонтувати, виправляти приховані недоліки, сплачувати страхові внески. Орендатор повинен своєчасно зробити розрахунок, потурбуватися про утримання канав і огорож у належному стані, не допускати зниження родючості грунтів, після закінчення строку оренди він має передати ферму власнику. На відміну від інших країн, де відносини в галузі земельної оренди регулюються державою, США характеризується свободою орендних договорів, хоча багато в чому відносини оренди у США регулюються законодавством штатів. Важливу роль відіграє у цих питаннях і судова практика, місцеві звичаї. Згідно з цим у кожному штаті склалися свої форми і порядок розгляду спірних питань у суді. При цьому досить чітко розділяють оренду сільськогосподарського підприємства з правом володіння і різні види здольщини.
У системі англосаксонського права сільськогосподарська оренда відноситься до одного з видів узуфруктних прав, тобто права на одержання вигоди. На цій підставі орендатору надається право самому встановлювати спосіб одержання вигоди із землі, що використовується. Основним є правило, за яким орендатор не повинен завдавати збитки джерелам доходів. Останніми роками сільськогосподарська оренда у Великобританії характеризується появою законів щодо закріплення стабільності цих відносин. Переважні права на продовження сільськогосподарської оренди з 1976 р. почали поширюватися на два покоління сім'ї орендатора, підвищено вимоги до орендодавця, а саме до обгрунтованості його бажань припинити оренду.
У ряді зарубіжних країн існує оренда землі і сільськогосподарських підприємств у держави, у власності якої перебувають землі і ферми.
Значну специфіку мають орендні відносини у Франції. Оренда тут характеризується тим, що режим сільськогосподарської оренди детально і всеохоплююче урегульований державою. Законом від 17 жовтня 1945 р. був затверджений типовий Статут сільськогосподарської оренди, до якого законами постійно вносяться зміни та доповнення. За Статутом припускається оренда ферми, оренда земельної ділянки або оренда ферми з половини. У першому випадку оренда встановлюється на підставі твердих платежів, у другому залежно від одержаного врожаю і пропорційно до внесеного у господарство вкладу. При цьому розміри орендної плати можуть регламентуватися в адміністративному порядку. Договір оренди на підставі Статуту дає чіткий перелік обов'язкових умов сільськогосподарської оренди, що стосуються об'єктів оренди, особи орендатора, обов'язків сторін, орендної плати, строків оренди. Договір оренди може бути письмовим або усним. В останньому випадку він повинен відповідати нормам типового Статуту сільськогосподарської оренди.
Французьке законодавство дуже детально регламентує порядок і процедуру одержання оренди, її подовження і припинення. Правом на переважне одержання оренди мають особи, які володіють сільськогосподарською спеціальністю, мають стаж роботи у сільському господарстві.
У системі правових відносин сільськогосподарської оренди зарубіжних країн важливе значення надається договору оренди. Договір оренди регламентує використання орендованого сільськогосподарського підприємства повністю, окремої ділянки землі, худоби, за користування якими орендатор сплачує певну орендну плату або ренту. З проголошеною у багатьох країнах свободою орендних відносин дійсно існує досить сувора регламентація орендних умов. У ФРН, наприклад, орендні договори подаються на реєстрацію до відповідних державних органів, які можуть не затвердити договір, якщо встановлена надмірна орендна плата, коли договір веде до недоцільного роздрібнення ділянки, до надмірної концентрації землекористування в одних руках, завдає шкоди сільськогосподарському виробництву тощо. В орендних договорах ціна, як правило, визначається вільною згодою. Також вільно визначається підприємцем форма і методи експлуатації ферми, яка орендується. Відповідно до сільськогосподарського кодексу, орендатор зобов'язаний так організувати ведення господарства, щоб воно відповідало його призначенню. Одним із основних положень законодавства про сільськогосподарську оренду у Франції Ж. Мегре вважає можливість гарантувати орендатору достатню стабільність договору для ведення сучасного господарства. З цією метою законодавство встановлює мінімальні і максимальні строки оренди. Взагалі, встановлення тривалих строків сільськогосподарської оренди у Франції і Бельгії не менше ніж на 9 років, у ФРН — короткостроковий термін на 9 і довгостроковий на 18 років, в Італії — на 15, Португалії — на 10, Іспанії і Люксембурзі — на 6 років, Австрії — на 5 років. Як правило, передбачається і право переважного подовження оренди, що визнається в аграрному праві найпрогресивнішою рисою сучасного законодавства. Законодавство у багатьох країнах встановлює межі орендної плати, за які сторони, що домовляються, не мають права виходити. Законодавство Франції, Голландії, Бельгії, Італії передбачає переважне право орендатора на придбання ділянки, яка орендується, у випадку її продажу або будь-якого іншого перетворення.
§ 5. Договори сільськогосподарських підприємств
Ринковий характер сучасного сільськогосподарського підприємства надає надзвичайно великого значення договірним відносинам, які в системі аграрного права набули першочергового значення.
Розвиток аграрних відносин призвів до виникнення цілої групи договірних відносин, що називаються "сільськогосподарські вимоги". До таких типів договорів належать договори сільськогосподарської оренди, сільськогосподарського кредиту, збуту сільськогосподарської продукції, договори купівлі-продажу сільськогосподарських підприємств, договори виробництва сільськогосподарської продукції за контрактами тощо. Сфера цих відносин з включенням специфічних вимог постійно розширюється, а регламентація відносин стає більш деталізованою. Слід відзначити як одну з важливих рис договірних відносин перетворення багатьох із них з двосторонніх у типові з елементами публічно-правового регулювання. У договорах аграрного права все більше знаходять відображення положення технічної і економіко-соціальної своєрідності сільського господарства.
У ряді країн держава встановлює коло суб'єктів певних договірних відносин (спадкування, сільськогосподарського кредитування), ставить певні умови здійснення договорів (згода на укладення договору оренди повнолітніх членів сім'ї), землевласника, згода державних органів на надання кредиту, виконання вимог щодо якості договірної продукції, встановлених державою для договорів купівлі-продажу, додержання встановлених державних цін або їх рівнів. У ряді країн держава створює спеціальні фонди, виступає гарантом при наданні кредиту, або встановлює види і форми заставного майна. У США, наприклад, поширена така форма кредитування фермерів як кредит під заставу зерна, що залишається на фермах або у сховищах державної організації, товарно-кредитної корпорації зі збереженням права на викуп цього зерна фермером. Такі форми договору існують в Австралії, Англії, Франції, ФРН, Голландії та інших країнах.
Важливою рисою сучасних договірних відносин є перетворення договорів на інструмент публічно-правового втручання держави у сільськогосподарську діяльність, при цьому створюється суворий режим виробничої діяльності, який контролюється, згідно з розробленими програмами.
Протягом останніх десятиліть різко посилилося втручання держави в договірну практику сільськогосподарського підприємства, в укладення договорів, їх зміст, розширення сфери впливу на галузі, де раніше вони не використовувалися. Сталися значні зміни в колі суб'єктів договірних відносин, умовах і гарантіях забезпечення виконання. По деяких орендних відносинах держава нині визначає суб'єктний склад та умови укладення договорів, строки їх дії та порядок продовження, види і форми відповідальності, нерідко встановлює обов'язковість їх реєстрації. Таким чином, різними засобами держава контролює істотні сторони змісту договорів. У договорах збуту сільськогосподарської продукції державою встановлюються якісні показники і стандарти, яким повинна відповідати продукція, що продається, та ціни на неї. У договорах застави законодавством встановлюються форми і види застави. У США увесь режим заставних операцій щодо зерна, як і щодо ряду іншої сільськогосподарської продукції детально регламентований законодавством.
§ 6. Правові форми агропромислової інтеграції
На сучасному етапі індустріального розвитку сільськогосподарського виробництва на правову систему відносин у сільському господарстві істотно впливають процеси вертикальної і горизонтальної інтеграції. Вони відображають тенденцію до злиття промисловості і сільського господарства. Ініціатива інтеграції виходить від переробних та інших компаній та фірм агробізнесу, які намагаються впливати на сільськогосподарське виробництво. Останніми десятиліттями особливо істотно впливає на сільськогосподарське підприємство виробництво за контрактами. У системі інтеграційних відносин інтегратори найчастіше утримуються від прямої участі у сільськогосподарському виробництві, а намагаються підпорядкувати собі сільськогосподарських виробників шляхом укладення договорів. Таким чином, інтеграція здійснюється через скуповування, переробку та збут сільськогосподарської продукції, шляхом укладення з сільськогосподарськими виробниками спеціальних договорів. Тому не випадково вертикальна інтеграція називається ще й системою сільськогосподарського виробництва на підставі договорів. Такі відносини звичайно називають "завчасною контрактацією", "виробництвом за договором", "авансованим контр-актуванням".